«Моменти» №11 [«Іменем Закону» №48 [5902]]. 28 листопада 2013. С.12-13.
Чи кувався в СРСР фашистський меч?
Завдяки книжці Юрія Дьякова й Тетяни Бушуєвої під кричущою назвою «Фашистський меч кувався в СРСР. Червона Армія і рейхсвер. Таємне співробітництво. 1922–1933. Невідомі документи», уявлення про СРСР як кузню гітлерівської армії перетворилося чи не на панівну думку. Тим часом уже сама назва книжки викликає сумніви в сумлінності авторів. 1922–1933 роки – це час Веймарської республіки, а Гітлер прийшов до влади лише 1933 року. Жоден із наведених у книжці документів не свідчить про допомогу Сталіна Гітлеру і НСДАП. Звідки ж узявся «фашистський меч», нібито викуваний сталінськими ковалями?
Передісторія питання
Якщо Німеччина на початку XX століття за рівнем промислового розвитку посідала друге місце в світі (після США), то Росія була відсталою аграрною країною. За час Першої світової війни Німеччина виробила 47,3 тис. бойових літаків, Росія – лише 3,5 тисячі. Ще гірше було з танками. Цей вид озброєнь у дореволюційній Росії не виробляли взагалі. Перший вітчизняний танк «Борець за свободу тов. Ленін», скопійований з трофейного французького «Рено», був випущений 31 серпня 1920-го і започаткував серію з 15 машин, узятих на озброєння РСЧА в травні 1921 року. Після цього в радянському танкобудуванні настала пауза аж до літа 1927 року. У Німеччині ж, починаючи з жовтня 1917-го, було випущено 20 важких танків A-7V, які взяли участь у боях Першої світової війни, а також кілька дослідних зразків інших моделей.Тож кому в кого слід було вчитися?
Версальський договір від 28 червня 1919 р. накладав на переможену Німеччину жорсткі військові обмеження. Німецька сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. осіб, заборонялося мати на озброєнні важку артилерію, танки й військову авіацію. Серйозних труднощів зазнала й Радянська Росія, що перебувала в міжнародній ізоляції. У цій ситуації 16 квітня 1922 р. під час Генуезької конференції Німеччина й Радянська Росія підписали Рапалльський договір. Він не містив військових статей, але основи для взаємовигідного радянсько-німецького співробітництва в цій галузі були очевидні. Німцям необхідні були полігони, де можна випробувати танки й літаки подалі від пильних очей переможців, ми ж потребували німецького досвіду виробництва й застосування сучасних видів озброєння. У результаті в середині 1920-х років на радянській території були створені авіаційна школа в Липецьку, танкова – в Казані та дві аерохімічні станції (полігони) – під Москвою (Підосинки) та в Саратовській області (під Вольськом).
Авіаційна школа в Липецьку
Угоду про її створення підписано в Москві 15 квітня 1925 року, а вже влітку школа була відкрита для занять з підготовки льотного складу. Очолювали її німецькі офіцери: у 1925–1930 рр. – майор Вальтер Штар, в 1930–1931 рр. – майор Максиміліан Мор, в 1932–1933 рр. – капітан Готлоб Мюллер. Викладачами льотної справи також були німці – спочатку лише двоє, потім їхня кількість істотно зросла, а загальна чисельність постійного німецького персоналу сягнула 60 осіб. Від нас у школі був помічник керівника, а також 20 осіб аеродромної обслуги. До того ж, як обумовлювалось в угоді, витрати на їх утримання німці брали на себе. Радянська сторона забезпечувала охорону об’єкта, платили ж за це німці. А ще вони повинні були оплачувати роботу радянського лікаря, що обслуговував авіаційну школу, а також привезти з собою все необхідне санітарне обладнання. Відповідно до угоди ми надавали аеродром у Липецьку, а також повинні були виконати «роботу щодо будівництва приміщень для авіаційної школи, перебудови чи відновлення складів і квартир». Однак оплачувалася ця робота німецькою стороною. «Літаки, все необхідне для авіації та інший потрібний для влаштування аеродрому і складів матеріал» надавали німці за свій рахунок. На них були покладені й усі транспортні витрати.
Основою парку навчальних машин школи стали 50 винищувачів «Фоккер D-XІІІ». На той момент це була досить-таки сучасна машина. Крім «фоккерів», у Липецьк приганяли й інші типи літаків. Радянська сторона повинна була забезпечувати школу пальним, яке оплачувалося німцями за собівартістю. Озброєння й боєприпаси привозили з собою німці. Загалом об’єкт у Липецьку обходився рейхсверу в 2 млн марок щорічно. В окремі роки витрати були ще більшими: 1929 р. – 3,9 млн, 1930 р. – 3,1 млн, і це без урахування витрат на створення необхідної інфраструктури. Наші витрати, пов’язані з капітальним будівництвом на липецькому об’єкті, становили 1925 року 120 тис. крб., 1926-го – 230 тис. крб., у 1927–1928 рр. – 750 тис. карбованців.
Як писав 31 грудня 1926 р. Сталіну заступник голови РВР СРСР І.С. Уншліхт, «...на грудень 1926 р. з нашого боку пройшли тренування на винищувачах 16 військових льотчиків, технічну підготовку з детального вивчення, догляду та експлуатації мотора Hепір-Лайон – 25 постійних механіків і 20 змінних. У майстернях при школі згруповано кадровий масив робітників – до 40 осіб – високої кваліфікації, які під керівництвом німецьких інженерів виконують різні роботи по дереву та металу... Вивчення тактичних нововведень для нас дуже цінне, оскільки опанування тактичних прийомів різних видів авіації німецькими інструкторами школи відбувається під час перебування в Америці, Англії та Франції».
Отже, не ми навчали німців, а вони своїм коштом підготовляли у нас своїх і наших льотчиків. А заодно й наших механіків.
За весь час існування липецької школи в ній навчено чи перепідготовлено 120 німецьких льотчиків-винищувачів і 100 льотчиків-спостерігачів. Для порівняння: до 1932 року Німеччина зуміла підготувати в нелегальних військових авіашколах у Брауншвейзі й Рехліні близько 2000 майбутніх пілотів люфтваффе.
Принагідно слід розвіяти популярний міф, ніби в Липецьку навчався Герінг. Активний учасник знаменитого «пивного путчу» 1923 року, майбутній рейхсмаршал після його придушення втік за кордон, був заочно засуджений німецьким судом і оголошений державним злочинцем. Його поява на об’єкті, який офіційно курував рейхсвер, досить сумнівна.
Танкова школа в Казані
Договір про організацію танкової школи підписано в Москві 2 грудня 1926 року. Очолювали її офіцери рейхсверу: 1929 року – підполковник В. Мальбрандт, в 1929–1932 рр. – Людвіг Ріттер фон Радль - майєр, в 1932–1933 рр. – полковник Йозеф Харпе. Викладали в школі німці, а ми надавали допоміжний персонал, праця якого оплачувалася німцями.
Розміщувалася танкова школа в колишніх казармах 5-го Каргопольського драгунського полку. Вона мала право користуватися навчальним полем і стрільбищем, а також полігоном, що за 7 км на південний схід від казарм. «Усі витрати щодо влаштування й утримання танкової школи» покладалися на німецьку сторону. Крім того, німці мали заплатити 125 тис. крб за переїзд частин і військово-навчальних закладів РСЧА, що розташовувалися в приміщеннях, які звільнялися для школи.
Утримання й розквартирування радянських курсантів, що навчалися в школі, витрачені ними під час навчання пальне й боєприпаси, а також «витрати за значні пошкодження з вини ЧА» оплачувалися нами. Навчальні танки надавалися німцями.
Відкриття казанської школи було призначене на липень 1927 року, але підготовчі будівельні роботи були завершені лише до літа 1928 року. Витративши, за даними радянської військової розвідки, 1,5-2 млн марок, німці відбудували шкільне приміщення, майстерні, обладнали навчальне поле. Практичні заняття почалися після того, як навесні 1929 р. з Німеччини прибули 10 танків. З метою конспірації в документах вони іменувалися «тракторами»: 2 великих трактори «Даймлер-Бенц», 2 великих і 2 легких – «Крупп», 2 великих і 2 легких – «Рейнметалл». Спочатку протягом 4 місяців був навчений викладацький склад, потім розпочалася підготовка німецьких і радянських курсантів.
До свого закриття в 1933 році школа встигла підготувати три випуски німецьких слухачів: у 1929/30 навчальному році – 10, в 1931/32 – 11 і в 1933-му – 9 осіб. З нашої сторони в школі пройшли навчання 65 осіб начскладу танкових і мотомеханізованих частин РСЧА. Отже, як і у випадку з льотчиками, не ми навчали німців, а вони за свої гроші підготовляли в нас своїх і наших танкістів. До речі, всупереч поширеному міфу, Гудеріан у Казані не вчився. Він лише приїжджав туди з інспекцією влітку 1932 року разом зі своїм начальником генералом Лютцем.
Хімічний об’єкт «Томка»
Договір про проведення спільних аерохімічних випробувань був підписаний 21 серпня 1926 року. Радянська сторона надавала свій полігон і повинна була забезпечити необхідні умови роботи. Німці брали на себе навчання радянських фахівців. Технічне керівництво перебувало в німецьких руках, адміністративне – в радянських.
Наприкінці вересня 1926 р. розпочалися випробування на полігоні «Підосинки» під Москвою. Було зроблено близько 40 польотів, під час яких із різних висот виливалася рідина з фізичними властивостями, аналогічними іприту. Як відзначав І. С. Уншліхт у вже цитованому листі Сталіну від 31 грудня 1926 р., «...ці випробування принесли нам велику користь. Крім того, що вони дали досі невідомий для нас метод розбризкування, ми отримали відразу весь, цілком опрацьований матеріал і методику роботи, оскільки з кожним із їхніх фахівців працював наш фахівець і запозичив весь їхній досвід на ходу».
У 1927 р. спільні випробування були перенесені на хімічний полігон «Томка» біля ст. Причернавська неподалік від м. Вольська Саратовської області. Відпрацьовувалися різні способи хімічної атаки, випробовувалися нові прицільні пристосування, створені німецькою стороною, перевірялася надійність засобів хімічного захисту. На піддослідних тваринах вивчалась уражальна дія іприту, визначалися найефективніші способи дегазації місцевості.
Першим керівником «Томки» з німецької сторони був полковник Л. фон Зіхерер, а після його смерті цю посаду в 1929–1933 рр. Обіймав генерал В. Треппер. Хоча згідно з договором усі витрати мали оплачуватися на паритетних засадах, реально радянські витрати Були значно менші, ніж німецькі. Так, у 1929 р. ми витратили 257 тис. крб, німці – 780 тис. марок.
Радянський меч кувався в Німеччині
У результаті Червона Армія отримала кваліфіковані кадри льотчиків, танкістів і хіміків. Коли після приходу Гітлера до влади спільні проекти були згорнуті, німці, від’їжджаючи, покинули чимало цінного майна. Наприклад, у Липецьку вони залишили радянській стороні для безплатного користування майна на суму 2,9 млн німецьких марок. Аналогічна ситуація спостерігалась і в Казані. Завдяки цьому відразу ж після від’їзду німців у Липецьку була відкрита Вища льотно-тактична школа ВПС РСЧА, а в Казані – Казанські курси вдосконалення військово-технічного складу автобронетанкових військ. У «Томці» в розпорядженні РСЧА залишився хімічний полігон, крім того, частина майна була витрачена на розвиток Інституту хімічної оборони.
Ще важливішим для СРСР було співробітництво в галузі розробки сучасних озброєнь. Як відзначав Уборевич, який пробув у Німеччині 13 місяців, «...німці є для нас поки що єдиною віддушиною, через яку ми можемо вивчати досягнення у військовій справі за кордоном, притому в армії, яка з цілої низки питань має надто цікаві досягнення... Тепер центр ваги нам необхідно перенести на використання технічних досягнень німців, головним чином у тому сенсі, щоб у себе навчитися будувати й застосовувати новітні засоби боротьби: танки, покращення в авіації, протитанкові міни, засоби зв’язку тощо. Німецькі фахівці, зокрема й військової справи, перебувають незмірно вище за нас...».
І справді, запозичити в німців вдалося багато чого. Наприклад, радянські льотчики навчалися на основі настанов та інструкцій, розроблених у Липецьку. Тільки в грудні 1932 р. німці передали нам близько десятка настанов із ведення бойових дій у повітрі. Наприкінці 1920-х років німецький авіаконструктор Ернст Хейнкель на замовлення радянських ВПС розробив винищувач HD-37, який був узятий на озброєння й випускався в Радянському Союзі в 1931–1934 рр. під позначенням І-7. Ще одним літаком, збудованим фірмою Хейнкеля для СРСР, став морський розвідник He-55, який одержав у нас позначення КР-1 і перебував на озброєнні аж до 1938 року.
У доповіді заступника начальника Управління механізації і моторизації РСЧА І.К. Грязнова К.Є. Ворошилову, зробленій 14 березня 1932 р., наводилися численні приклади практичного застосування німецького досвіду: в Т-28 – підвіски танка Круппа, в Т-26, БТ і Т-28 – зварні корпуси німецьких танків, у Т-28 і Т-35 – внутрішнє розміщення команди в носовій частині, в Т-26, БТ, Т-28 – прилади спостереження, приціли, ідея спарювання гармати з кулеметом, електрообладнання, радіоустаткування.
Таким чином, не «фашистський меч кувався в СРСР», а, навпаки, німецькі фахівці в 1920-х – на початку 1930-х років допомагали створювати в нашій країні базу для танкової, авіаційної та хімічної промисловості.
Ігор ПИХАЛОВ